В ніч на перший день весни внаслідок нічних ударів російських БПЛА по Харкову значно постраждали будівлі Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».
Серед корпусів, які зазнали ушкоджень і архітектурна скарбниця Харкова – наша чудова Науково-технічна бібліотека: через вибухову хвилю вибиті вікна, двері тощо. Постраждав і наш старовинний хімічний корпус.
Після прильоту утворилося багато розбитого скла, поламаної керамічної плитки, всього, що колись створювало красу и комфорт викладачам і студентам.
Але навіть з цих уламків можна створити витвір мистецтва, який стане нагадуванням про красу і стійкість нашого університету. На створення такого витвору нас надихнули роботи харків’янки Валентини Гук, яка створює унікальні мозаїки з розбитого обстрілами скла. Свої картини вона розміщує у місцях руйнувань. Її роботи — це не просто краса, а справжня історія відродження і незламності нашого міста. З її роботами можна ознайомитися тут https://kanaldim.tv/proyekt-derevo-zhyttya-harkivska-hudozhnyczya-stvoryuye-mozayiky-z-ulamkiv-rozbytogo-obstrilamy-skla/.
Три наші професорки – завідувачка кафедри технології кераміки, вогнетривів, скла та емалей Олена Федоренко, Оксана Борисенко і Вікторія Тараненкова створили мозаїчне панно, присвячене нашому ІХТІ, з уламків скла, дзеркал, керамічної плитки і гіпсу.
На панно зображено логотип Науково-навчального інституту хімічних технологій, стилізована абревіатура назви інституту, колба заповнена «дзеркальним» розчином, труба, що уособлює хімічне промислове виробництво і, звичайно, національний колорит, який вносить скляна чорно-червона слобожанська вишиванка.
Майстрині назвали свій витвір «Код незламності», як нагадування про стійкість та незламність нашого міста, харків’ян, політехників.
«Мозаїка життя»
Таміла Літвішко (07.03.2015 р.)
Крихке життя, мов скло на друзки долі,
І тріщини на ньому, наче шрам.
Та в кожній скалці світяться поволі
Маленькі мрії, що належать нам.
Збираєш їх — осколки світла й тіні,
Немов мозаїку з утрачених надій.
Щоб оживало в серці, мов святиня,
Те, що зберіг ти з пройдених доріг.
Бо навіть з друзок світло проростає,
Як паросток з каміння і снігів.
Хоч острах душу вже не покидає,
Та серце вірить в витримку бійців.
І в кожній тріщині є мудрість віку,
Є світло, що зійде після ночей,
І ми тримаємось, бо мрієм мирно жити,
І скло стає стійкішим від мечей.