(1879–1938)
російський інженер-технолог, професор, відомий фахівець у галузі теоретичного і прикладного каталізу, основної хімічної технології. Після 1917 року приймав активну участь у відновленні й розвитку хімічної промисловості, будував нові заводи в Україні. Вивчав теоретичні основи каталізу і кінетику хімічних реакцій. Дослідив механізм реакцій окислення оксиду сірки (IV) і аміаку; запропонував разом з Г.К. Боресковим ванадієвий каталізатор для окиснення SO2 у виробництві сірчаної кислоти. З’ясував основи нового методу одержання H2SO4 шляхом окиснення вологого газу; фізико-хімічні основи одержання HCN із CH4 і NH3; запропонував теорію окиснення аміаку. Написав підручник “Азотна кислота” на російській і українській мовах (1934)
Іван Євграфович Ададуров (19.12.1879 – 26.08.1938) народився в м. Сновське Чернігівської області. Його прадід був професором математики в Московському університеті, а дід був директором театрів у Ленінграді. Батько Івана Євграфовича був інженером шляхів сполучення.
Спочатку Іван Євграфович навчався у м. Москві, але за участь у студентському революційному русі був у 1899 році заарештований і 5 місяців знаходився в засланні в Кіржачі. Після цього навчався далі і закінчив Варшавський політехнічний інститут. Потім працював на різних інженерних посадах, удосконалював свої знання і накопичував практичний досвід. Перша його наукова робота “До питання про походження нафти” з’явилась ще в 1902 році (коли йому було 23 роки) у журналі “Хімік”.
Після 1917 р. І.Є.Ададуров приймав активну участь у відновленні й розвитку хімічної промисловості, будував нові заводи. Результатами його діяльності в цей період стали відновлення сірчанокислого заводу, цеху каустичної соди, цеху бертолетової солі, цеху електролізу солі NaCl в Іващенково; побудова дзеркального, пляшкового, скляного заводів у Костянтинівці; побудова цехів контактного одержання сульфатної кислоти, цинкових білил, сірчистого натрію на Костянтинівському хімічному заводі – усього 25 крупних промислових установок. І в цих важких заводських умовах за наявності великих адміністративних обов’язків І.Є. Ададуров знаходить час проводити науково-дослідну роботу і видавати свої наукові статті.
Повний розквіт творчих здібностей Івана Євграфовича розпочався з 1928 року у віці 50 років, коли він був призначений на посаду завідувача кафедри мінеральної технології в Одеському хіміко-технологічному інституті, а з 1933 року – завідувача кафедри технології мінеральних речовин Харківського хіміко-технологічного інституту. Одночасно він читав курс каталізу в Харківському університеті. Йому присвоєно звання професора, а 11 травня 1937 року Вища Атестаційна Комісія присудила І.Є. Ададурову без захисту дисертації наукову ступінь доктора технічних наук.
З використанням різних підходів до підбору каталізаторів, він дослідив сотні металів, сплавів, оксидів, солей і носіїв. Шляхом вивчення їх активності, він намагався з’ясувати закономірність у підборі й приготуванні каталізаторів. Він дослідив механізм реакцій окиснення SO2 і NH3; активність нових каталізаторів, отруєння, тривалість їх дії, міцність і втрати. Він знаходив оптимальні технологічні умови, проводив удосконалення контактних апаратів, розробляв методику їх розрахунків. Іван Євграфович був вченим, який всебічно, з урахуванням усіх вимог вивчав каталітичний процес.
І.Є. Ададуров багато разів формулював свою точку зору на гетерогенний каталіз. На його думку, сутність каталітичного впливу твердого тіла на молекули компонентів реакції, що підлягають каталізу, зводиться до деформувального впливу поля поверхні, що переводить молекули в активний, реакційний стан. Однак для того, щоб такий акт деформації відбувся, необхідно, по-перше, щоб деформувальна сила поля була достатньою для переводу молекул в активний стан і, по-друге, щоб поля відповідних активних місць (ребра, кути порушення, вузли ґрат) були пов’язані з полями молекул, які каталізуються, тобто мали б необхідний і визначений стан, форму і поверхневу енергію.
І.Є. Ададуров вказував, що каталітичний процес є результатом взаємодії зовнішнього поля каталізатора і внутрішнього поля молекули. З урахуванням з цього він на прикладі гідрування орто- і паранітротолуолу встановив, що чим більше константа Керра, що характеризує здатність молекули поляризуватися, тим менше енергія активації. Встановлені ним співвідношення дозволили за константою Керра й енергією активації ортонітротолуола визначити енергію активації реакції гідрування мета- і паранітротолуолу.
Певний час Іван Євграфович був великим прихильником радіаційної теорії каталізу. У своїх дослідженнях із термічного розкладання хлористого натрію і хлористого калію в присутності каталізатора він зіставляв довжини хвиль, що можуть здійснити перехід електрона при розкладанні сполуки від аніона до катіона, з довжиною хвилі елемента, що каталізується. Каталізатор, підібраний за довжиної хвилі світла, що здійснює дану фотохімічну реакцію, відтворює ту ж дію й у тому ж напрямку, що і світлова хвиля, даючи реакцію зі збереженням порядку реакції. Їм встановлена закономірність, що добуток довжини хвилі (ангстреми) на абсолютну температуру є константою. Результатом стало визначення та експериментальне підтвердження каталітичних елементів Cu, Mo, Fe, W, Mn, Co, Zn і відповідних температур реакції для розкладання хлористого натрію.
Іван Євграфович одним із перших поставив питання про вплив форми й величини розмірів контактної маси на перебіг каталітичного процесу. Від правильного вибору розміру й форми каталітичної маси буде залежати геометрична питома поверхня екранування й відведення тепла, що виділяється. На прикладі окиснення сірчистого газу їм разом із його співробітниками була показана велика залежність швидкості перебігу реакції від розміру й форми каталізатора. Подальший розвиток досліджень у цьому напрямку дозволив пізніше визначити розмір частинок, за якого реакція перебігає в кінетичній або дифузійній області.
І.Є.Ададуров вивчив вплив носіїв на спікання каталізаторів на прикладі гідрування етилену на нікелі. У якості носія застосовувалися сульфати Be, Mg, Ca, Sr, Ba, які мають різні радіуси іонів. При цьому встановлено, що зі збільшенням радіуса двовалентного катіона спікання знижується, а активність нанесеного нікелю на підкладку збільшується. Було показано, що каталіз розплавленими металами при наближені до точки плавлення викликає різке зниження каталітичної активності. Питома поверхня таких каталізаторів мала.
На його думку, ступінь покриття металом поверхні носія впливає на активність каталізатора, а тим самим і на енергію активації реакції, що їм прискорюється. Хоча з приводу останнього були висловлені П.Я. Іванниковим заперечення, концепції Івана Євграфовича заслуговують на увагу.
Добре відомі дослідження Івана Євграфовича в області теорії й технології окиснення аміаку. Разом із співробітниками досліджено сплави платини з родієм, вольфрамом, кобальтом, сріблом, хромом та іншими металами як каталізатора для окиснення аміаку до оксиду азоту (II). Він встановив, що активними будуть ті сплави, в яких сталі ґрати залишаються незмінними або близькими до сталих ґрат платини, що дорівнюють 3,903 А. Важливі дослідження були проведені для знаходження неплатинових каталізаторів окиснення NH3.
Іваном Євграфовичем запропонована теорія окиснення аміаку, що, нарівні з багатьма іншими, пояснює механізм утворення з аміаку оксиду азоту. Він вважав, що первинним актом на каталізаторі є розпад аміаку з утворенням N, H і H2. Далі є можливим перебіг гомогенно-гетерогенної ланцюгової реакції.
До цих досліджень примикають дослідження, проведені І.Є. Ададуровим із співробітниками, з окиснення суміші аміаку й метану з метою одержання ціанистого водню. Було вивчено фізико-хімічні умови одержання синильної кислоти, що забезпечують вихід до 65 %. Усі ці дані покладено в основу сучасного методу одержання синильної кислоти.
При вивчені платинородієвих сіток для контактного окиснення аміаку, Іван Євграфович прийшов до висновку, що основною причиною їх руйнування є відновлення воднем, котрий утворився в процесі перетворення NH3 на NO, міцної оксидної плівки на поверхні, що перешкоджає виходу кристаликів на поверхню каталізатора. Водень проникає до кристалічної решітки платини, утворює гідриди платини, що легко сублімуються. Шляхом введення в платину або родій низки інших металів, що не поглинають водень, металів – вольфрам, срібло, хром, при окисненні аміаку можна зменшити поверхневе переродження платинової сітки і тим самим підвищити її міцність. Якщо при цьому родій діє як окиснювач, то одночасно підвищиться і каталітична активність.
З метою зменшення втрати при окисненні аміаку платини, як каталізатора, Іван Євграфович вивчав платинові сітки. Він із співробітниками вивчав платинові, нікелеві, мідні, срібні й інші сітки. Він вважав, що внутрішній шар платинових сіток є носієм і що каталітичну дію здійснює тільки тонкий, поверхневий шар платини. Однак розбухання внутрішнього дроту і поступове розпушування поверхневого шару платини спричиняли збільшення витрат. Кращими виявилися хромонікелеві носії, покриті платиною, для окиснення сірчистого газу.
Іваном Євграфовичем було проведено більше 20 досліджень з удосконалення технології виробництва сульфатної кислоти, 6 досліджень з інтенсифікації виробництва нітратної кислоти, 13 робіт із технології одержання різних солей. За його пропозицією свинцеві труби в продукційній частині виробництва сульфатної кислоти нітрозним способом були замінені на залізні й чавунні.
Слід зазначити, що І.Є. Ададуров знаходив у собі досить мужності наукового дослідника, щоб відмовитися від поглядів, висловлених їм на ранній стадії своїх досліджень, якщо вони не отримували підтвердження. Так було з висновком про можливість прямого окиснення аміаку до оксиду азоту (V) та нітратної кислоти, яке він висловив на основі недосконалого методу дослідження.
Велика заслуга належить І.Є.Ададурову в перекладі на російську мову монографій: Шваба “Фізико-хімічні основи хімічної технології”, Гіншельвуда “Кінетика реакцій у газоподібних системах”, Заутера “Гетерогенний каталіз”, Шваба “Каталіз із погляду хімічної кінетики” та ін. Ним або під його редакцією перекладено 8 важливих для науки монографій.
Іван Євграфович написав у співавторстві зі своїми учнями підручник “Азотна кислота” (1934 р.) і трохи раніше із такою назвою видання українською мовою.
Він один з організаторів і керівників Менделєєвського з’їзду, що відбувався у Харкові в 1932 році. Тут він керував секцією і зробив кілька доповідей. З опублікованих ним 163 робіт надруковано в журналі Прикладної хімії – 36, у журналі Хімічної промисловості – 26, в Українському хімічному журналі – 16 статей.
Відомим є нерозривний зв’язок наукової праці з організацією навчального процесу з підготовки інженерних і наукових кадрів, здійснений І.Є.Ададуровим. Завжди життєрадісний, бадьорий, він читав лекції із захопленням та переконливо. Іван Євграфович повідомляв студентам усе нове, що з’явилося в публікаціях, нові думки в галузі основної хімічної промисловості, його наукові роботи також ставали надбанням студентів.
І.Є. Ададуров ніколи не відокремлював навчальну роботу від науково-дослідної. До наукової праці на кафедрі були залучені всі викладачі й співробітники. За роки своєї педагогічної діяльності Іван Євграфович підготував сотні фахівців в галузіосновної хімії.
У червні 1938 року на адресу директора Харківського хіміко-технологічного інституту проф. Стрєлкова І.І. надійшов лист від заступника голови Всесоюзного комітету зі справ вищої школи при РНК СРСР А. Суханова “…Комитет по делам высшей школы вторично предлагает откомандировать в распоряжение Ленинградского Краснознаменного химико-технологического института проф. Ададурова, как известно, выразившего личное желание работать в ЛКХТИ. Професор Ададуров избран на должность зав. кафедрой неорганических производств”.
Після цього повторно пропонувалось керівництву ХТІ оформити перехід проф. Ададурова І.Є. до Ленінградського хіміко-технологічного інституту у відповідності з його особистим бажанням. 26 липня 1938 року за наказом Раднаркому СРСР проф. І.Є. Ададурова звільнено від роботи зав. кафедрою технології неорганічних речовин ХХТІ та затверджено зав. кафедрою технології неорганічних виробництв ЛХТІ.
Але проф. І.Є. Ададуров не встиг розгорнути заплановану ним нову велику роботу в Ленінградському хіміко-технологічному інституті. Першого вересня 1938 року із Ленінградського готелю “Європа” дружина Івана Євграфовича писала листа проф. Стрєлкову І.І.:
“Дорогой и глубокоуважаемый Илья Иванович! Передать трудно какое горе я сейчас переживаю. Исключительно тяжелое положение со мною лично. Пока я живу в гостинице, а вещи мои в складе на вокзале. 13-го числа ночью его схватил приступ аппендицита и в час дня уже сделали операцию, и дожил до 26-го августа в больнице в тяжелом состоянии, а в 2 часа дня перестал дышать. Все это происходило на моих глазах. Трудно передать словами мои переживания…
…Недаром же я долго не хотела ехать в этот мрачный город. Он очень красивый, но я его не вижу кроме могилы Ивана Евграфовича…”
Професор І.Є. Ададуров не встиг розпочати наукову роботу в Ленінградському хіміко-технологічному інституті, він раптово помер у віці 59 років.
За 10 років своєї творчої діяльності Іван Євграфович Ададуров зробив великий внесок у розвиток науки про каталіз і в хімічну технологію. Багато його ідей були розвинуті його учнями й послідовниками і стали надбанням нашої країни.