21 березня – Всесвітній день поезії.
Поезія має різноманітні функції, серед яких можна виділити наступні:
- Естетична функція: Поезія може викликати естетичні відчуття і сприяти естетичному задоволенню. Вона може бути засобом вираження краси і гармонії, а також створювати настрій і атмосферу.
- Емоційна функція: Поезія може викликати різні емоції, такі як радість, сум, любов, біль, ностальгія та інші. Вона може бути засобом вираження емоцій та почуттів, які неможливо передати інакше.
- Комунікативна функція: Поезія може бути засобом спілкування та взаємодії між людьми. Вона може викликати спільні емоції, надихати, спонукати до дій, а також переносити певні значення та ідеї.
- Когнітивна функція: Поезія може сприяти пізнанню світу та розширенню світогляду. Вона може відображати реальність, ставити запитання, заохочувати до самовдосконалення та розвитку.
- Ритуальна функція: Поезія може виконувати роль в різних обрядах та ритуалах. Вона може виступати як засіб для підтримки колективної свідомості, згуртування групи, створення відчуття спільності.
- Художня функція: Поезія може бути частиною художньої творчості та літератури. Вона може викликати уявні образи, створювати певну атмосферу, передавати художні образи, символи та метафори.
Зараз, в скрутні часи війни за її допомогою ми поєднуємося, відчуваємо разом спільні емоції та підтримуємо один одного.
Вірші Ліни Костенко про війну
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
***
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
***
Розп’ято нас між заходом і сходом.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
***
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!”
***
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.