21 березня – Всесвітній день поезії.

Поезія має різноманітні функції, серед яких можна виділити наступні:

1. Естетична функція: Поезія може викликати естетичні відчуття і сприяти естетичному задоволенню. Вона може бути засобом вираження краси і гармонії, а також створювати настрій і атмосферу.
2. Емоційна функція: Поезія може викликати різні емоції, такі як радість, сум, любов, біль, ностальгія та інші. Вона може бути засобом вираження емоцій та почуттів, які неможливо передати інакше.
3. Комунікативна функція: Поезія може бути засобом спілкування та взаємодії між людьми. Вона може викликати спільні емоції, надихати, спонукати до дій, а також переносити певні значення та ідеї.
4. Когнітивна функція: Поезія може сприяти пізнанню світу та розширенню світогляду. Вона може відображати реальність, ставити запитання, заохочувати до самовдосконалення та розвитку.
5. Ритуальна функція: Поезія може виконувати роль в різних обрядах та ритуалах. Вона може виступати як засіб для підтримки колективної свідомості, згуртування групи, створення відчуття спільності.
6. Художня функція: Поезія може бути частиною художньої творчості та літератури. Вона може викликати уявні образи, створювати певну атмосферу, передавати художні образи, символи та метафори.

Зараз, в скрутні часи війни за її допомогою ми поєднуємося, відчуваємо разом спільні емоції та підтримуємо один одного.

Вірші Ліни Костенко про війну

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

***

Розп’ято нас між заходом і сходом.

Що не орел — печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря! –

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна.

***

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами,

та ще й у всьому звинувачувати нас!”

***

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.