ТУТ ВСЕ ДИХАЄ ПОЛІТЕХОМ...

                                                          Відкритий лист

Голові міської комісії з питань топоніміки та охорони історико-культурного середовища Харківської міської ради Ігорю Терехову

щодо перейменування станції метро  «Пушкінська»

Вельмишановний пане Ігоре!

Серед певного кола харківʼян та очільників міста панує думка, що Сковороди забагато не буває, тому й 5 памʼятників йому в місті, не кажучи про мурал на Римарській і виш, що носить імʼя філософа, і нова назва вулиці Пушкінської, і стара назва вулиці на Лисій Горі Сковородинівська — цього не досить, давайте ще й станцію метро назвемо іменем автора пісні «Всякому городу нрав і права»! Якби Григорій Савич воскрес, ви думаєте, йому б сподобалася ця сковородоманія? Та він тікав, коли хтось звертався до нього з панегіриками!

Керівництво Юридичного університету, звісно, «тягне ковдру на себе» і переконує, що наявність станції метро «Ярослава Мудрого» надасть нам мудрості (о, якби б!) і що замало увічнений князь у скульптурі, назвах вишу та вулиці, от станцію метро назвемо — тоді вже й годі. Аргумент, що один із виходів метро знаходиться в двох кроках від юридичного вишу, не витримує ніякої критики: на такій само відстані на протилежному боці знаходяться два поважні медичні заклади, які носять славні імена С. Григорьєва та М. Ситенка. Університет, як в Харкові, так і в Києві, знаходиться не біля виходу з метро «Університет», однак обидві станції свого часу назвали саме так, враховуючи значущість університету в житті міста. Саме тому я й пропоную, виходячи виключно з визначної історичної значущості для розвитку промисловості Харкова, Слобожанщини і всієї країни відкриття в 1885 р. Харківського технологічного інституту (зараз Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»), першого в підросійській Україні, перейменувати станцію метро «Пушкінська» на «Політехнічна».

Люди з вищою технічною освітою, здобутою в «Техноложці», перетворили напівсільське провінційне місто на потужний індустріальний та науковий центр, сприяли розвитку його культури (достатнього згадати Гната Хоткевича – музику, письменника, режисера, просвітника) та національної самосвідомості (адже не де-небудь, а в Харківській студентській громаді, де було чимало студентів-технологів, на межі ХІХ та ХХ століть виникло гасло «Слава Україні!»). За радянських часів Політехнічний (як би він не називався) був причетний до будівництва харківських підприємств, назви яких знала вся країна, і навіть до спорудження Держпрому: старшокурсники виконували складні розрахунки й працювали на рівних із провідними інженерами. Політех став «колискою», з якої вийшли майже всі «старі» технічні виші нашого міста.

Місцевість, де зараз знаходиться станція метро «Пушкінська», на початку 1880-х років була криміногенною, малозаселеною, потопала в багнюці й недарма називалася Дурноляповкою, і саме поява в цьому мікрорайоні Технологічного інституту дала поштовх для будівництва тут імпозантних приватних і громадських споруд (того ж Комерційного училища, де зараз знаходиться головний корпус НЮУ ім. Ярослава Мудрого, архітектором якого був Олексій Бекетов, багаторічний педагог Технологічного), прокладання нових вулиць, продовження далі Німецької (пізніше — Пушкінської).

Кампус ХПІ розташований від станції метро «Пушкінська» не далі, ніж ХНУ імені В.Н. Каразіна від станції метро «Університет», але ще ближче, на відстані 200 метрів від метро, знаходиться славнозвісний політехівський «Гігант», перший у СРСР спеціально споруджений комплекс студентських гуртожитків. Це визначна памʼятка конструктивізму та ар-деко, побудована у 1928—1930 рр. за проєктом О.Г. Молокіна та Г.Д. Іконнікова, від якої іноземці очей не можуть відвести, на відміну від заклопотаних харківʼян. Будинок прикрашає меморіальна дошка, яка нагадує, що тут жив у свої студентські роки генерал, який став дисидентом, Петро Григоренко. А скільки ще тут за майже 100 років мешкало визначних особистей, які зробили наше місто таким, яким можна пишатися! А трохи далі — Палац студентів ХПІ, який із вдячністю та ніжністю згадує майже все колишнє харківське студентство (ледь не кожен другий бігав сюди на танці!), і звідки вийшло чимало відомих митців (достатньо згадати уславлену кіностудію «ХПІ-фільм», де робив перші кроки в професію оскароносець Євген Мамут, відбиток правиці якого прикрашає Алею кінематографічної слави в Саду імені Т. Г. Шевченка). А ще трохи далі — Спорткомплекс ХПІ, вихованцями якого були відомі спортсмени; по війні він неодмінно буде відбудований.

Як не крути, тут, біля станції метро, в який бік не піди, все дихає Політехом. Історична справедливість, доречність і просто людська вдячність були б у цій назві — станція метро «Політехнічна».

Михайло Красіков, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ «ХПІ», директор Етнографічного музею «Слобожанські скарби»  імені Г. Хоткевича НТУ «ХПІ» та галереї «Art KhPI», директор Харківського відділення Українського етнологічного центру Iнституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, член  Консультативної ради з охорони культурної спадщини Харківської області при Департаменті культури та туризму ХОДА, Національної спілки письменників України, Національної спілки художників України, Національної спілки краєзнавців України, Міжнародної асоціації україністів, Харківського історико-філологічного товариства, лауреат муніципальної премії в галузі фольклористики та етнології ім. П. Іванова 2007 р., премії ім. Л. Танюка «за збереження історичної памʼяті України» 2022 р., премії The Slavic, East European, and Eurasian Folklore Association (SEEFA) 2023 р., голова волонтерської групи “Добродій”, член Наглядової ради Благодійного фонду “Ukraine & Kharkiv Research Support Foundation”.

Фото Роман Калашник (гр. КІТ- 117 в.). Червоний корабель знань (Головний корпус НТУ ХПІ ). 2020