Левітський Володимир Фавстовіч (1854–1939). Викладав в Харківському Технологічному Інституті політичну економію і статистику до 1907 року. Закінчив юридичний факультет Новоросійського університету. Вивчав економічні науки в Германії. У Московському університеті одержав в 1890 р. ступінь магістра, а в 1899 – ступінь доктора політичної економії і статистики. У Харківському університеті з 1888 р. викладав поліцейське право, а з 1902 р. став професором політичної економії і статистики. Досліджував методологію суспільних наук, аграрні проблеми, історію політичної економії у зв’язку з історією господарського побуту. У 1925 р. був вибраний академіком Всеукраїнської Академії Наук, викладав економіку в харківських вузах.

Анциферов Олексій Миколайович (1867–1943). Викладав в Харківському Технологічному Інституті політичну економію і статистику з 1907 року. Економіст, теоретик і практик кооперативного руху з світовим ім’ям, юрист, педагог, громадський діяч, автор багатьох монографій, курсів лекцій і підручників. Закінчив Московський університет, вивчав кооперативний рух в Європі. З 1903 р. – приват-доцент Харківського університету. У 1907 р. захистив магістерську дисертацію, в травні 1917 – докторську. Читав курси лекцій в університетах і інститутах Харкова і Москви. Очолював розробку законопроектів про російську кооперацію. У 1920 р. емігрував. Викладав в Празькому і Паризькому університетах; за наукову і суспільну роботу в 1942 р. був удостоєний премії Паризької Академії Наук. Анциферов О.М. публікував свої праці з теорії та історії кооперації, статистиці, статті з проблем кредитування, російського землеробства, рецензії.

Волобуєв-Артемов Михайло Симонович (1903-1972) – професор і завідувач кафедрою соціально-економічних наук в Харківському Механіко-Машинобудівному Інституті в 1930–1933 рр. За патріотичну, сміливу й науково принципову публікацію, що обґрунтовує необхідність економічної самостійності України як «історично оформленого народногосподарського організму» в 1934 р. був репресований. Реабілітований в 1957 р. Подальші наукові дослідження вів в області теорії й методології економічної географії. З 1948 р. у Ростові-на-Дону завідував кафедрою економічної географії у фінансово-економічному інституті, а з 1953 р. по 1957 р. – у державному університеті. Автор підручників і наукових праць по економічній географії та політичній географії миру.

Румянцев Олексій Матвійович (1905–1993). Закінчив Харківський інститут народного господарства (1932 р.), аспірантуру в НДІ економіки й організації промисловості (Харків,1932 р.). У Харківському Механіко-Машинобудівному Інституті працював з 1934 р. у посаді в.о. професора кафедри політичної економії і з 1934 по 1941 р. очолював цю кафедру. З 1949 р. він став завідувачем кафедрою політичної економії знову об’єднаного ХПІ. З 1950 р. по 1952 р. – директор Інституту економіки Академії наук УРСР. З 1952 р. перебував на партійній роботі, був головним редактором журналів «Комуніст», «Проблеми миру й соціалізму», газети «Правда». Доктор економічних наук, професор. В 1966–1967 рр. – академік-секретар Академії наук СРСР, в 1968–1972 рр. – віце-президент АН СРСР. В 1968 р. очолив Інститут конкретних соціальних досліджень АН СРСР, але за «ліберальність» в 1972 р. науковий центр був реорганізований, а О.М. Румянцев покинув пост директора. Сучасники говорили про нього як про інтелігентного марксиста, прихильника правового соціалізму.